Мамина груша

У кожного сільського двору є своя прикмета. В одного – кущ білого чи блакитного бузку або червоної калини, в іншому розкошують мальви, а в нашому дворі  з давніх давен господинею була дика груша. В її крислатому гіллі гніздилась дрібна пташина: горобці, синички, сорокопуд.

Мостилась і сорока, але прогнали її, бо знали, що покраде курчат. Осінньої пори ми збиоали під нею багато дрібних плодів і несли їх нагорище. То ж до самої весни в хаті пахло грушами, з яких варили чудові киселі й компоти. Ця груша була маминим талісманом, згадкою про юність.

Не раз над грушею заносили сокиру. Вперше це трапилось під час війни. Якось солдати німецької тилової частини, що стояла в селі, захмелівши від горілки, знечів’я обмотали стовбур груші ланцюгом і прив’язали до машини, щоб вирвати дерево. Машина кашляла, ревла, пускала хмари диму. Груша стогнала, проте не піддалась.

А взимку сорок шостого року ми потерпали від лютих морозів. Топили в хатах кукурудзинням, кізяками, очеретом, соломою. Під кінець зими й цього палива не вистачало. І ось одного разу приходить бригадир дядько наш Олександр Лошаденко й каже мамі: “Сьогодні пришлю теслярів і вони спиляють грушу на дрова”. Мама повстала: “Не дам! Чи ти забув, як я приїхала в цей двір молодою, груша цвіла і мій чоловік, Семен, сказав: “Це вона стрічає тебе білими рушниками”. Не руш моєї груші, Олександре”.

– Ну й грець з тобою, мерзни, – спересердя сказав той і вибіг з хати.

Спливли літа, і мама вже пішла за берег вічності. Та завжди, коли цвітуть садки, я згадую і маму, і грушу в нашому дворі. І так приємно сивому мені повертатись у молоді літа, у наш двір, де стояла висока та розлога мамина улюблена груша.

Відповісти