Я теж на бусела схожий

Хто б не заходив у двір Євдокії Найди, його стрічав клекотом довгоногий лелека, що жив на вдовиній хаті… І невідомо, чи то він гостя вітав цей птах, чи нагадував тітоньці про чужого. А синів Євдокіїних – Бориса і Юру, як ті вертали зі школи, він упізнавав ще здалеку. Зіскакував з хати і косячи темним оком, заглядав їм у торбини з книжками. Він уже звик, що вертаючи зі школи, хлоп’ята заходили еа луки, до озерця, ловили жабенят і частували ними птаха. Євдокія сварила хлопців: так розбалуєте бусла, що він і дорогу на болото забуде.

Лелеки дуже швидко звикають до людей, до живності у дворі. Буває, поведе квочка маленьких курчат погуляти, а хитра сорока вже боком, боком підскакує до малечі. Тоді пильніший лелека зривається з гнізда і низько пролітає над сорокою. Білохвоста утікає подалі і вже не насмілюється наблизитись до квочки.

А якось серед літа вночі налетіла буря, одне з лелеченят випало з гнізда й поламало ніжку. Тітка з хлопцями прив’язали йому дерев’яшку і воно, постукуючи нею, ходило по двору, їло все, що Євдокія давала курям. А коли зняли йому дерев’яну ногу, птах не схотів підніматись на хату, до батьківського гнізда. Так аж до серпня лелеча жило у дворі, поки старі лелеки не почали готуватись у вирій. Тоді воно знялось на крила й полетіло на луки.

Одного разу тітонька Дуня розповідала мені, що вона чула, як перед відльотом у вирій зітхають великі птахи. Так зітхають, казала Найдиха, як я сама пізньої осені зітхаю заходячи босою в холодну отаву.

А наступної весни, як тільки зійде сніг з луків, лелеки дружно вертають додому. Слухаючи її я згадав поета: “Не смійтесь, я теж на бусела схожий, такою ж любов’ю до рідного дому”.

Відповісти