Жив собі та був собі дід Арсентій

На розлогому дереві  нашого роду є одна вельми розкішна гілка. Це родина Арсентія Лошаденка, одного з трьох братів, що народились і жили в селі Велика Козирщина.

Три війни за плечима цього дідугана: дві світові і третя – громадянська. Дід не любив розповідати про війни, бо завжди був проти них. Але якось за чаркою розповів, що потрапив у полон в Австрії – це в часи першої світової. Молодого селянина-полоненого взяв до себе австрійський бауер, простіше, такий же селянин, як і сам Арсентій.

Узимку Арсентій майстрував різні дерев’яні речі: столи, стільці, а коли настала весна, виїхали в поле. Гріло сонце, парувала рілля. Арсентій оглянув довкілля, яке нагадувало його рідні краї, і так захотілось додому, хоч умри. Але полоненець не став помирати, а ретельно допрацював до вечора і повернувся з господарем додому.

Бауер покликав Арсентія вечеряти, а після вечері одразу ліг спати. Але не спалось Арсентію. Коли він відчув, що господар дивиться перші сни, тихенько звівся, вийшов за хвіртку, накинув защіпку і подався на схід.

І це ж треба народитись у сорочці, щоб за всю дорогу додому, на Вкраїну, ніхто не мпинив чоловіка, не спитав: звідки й куди простуєш? Весняного теплого дня він уже був удома, орав і волочив свою ниву.

Все життя Арсентій Григорович мав справу з деревом. Він був прекрасним теслею, столярував. Скажу, що всі ослони, лави, мисники й столи в багатьох оселях Великої Козирщини зроблені Арсентієм Григоровичем. І не було в господарстві такої речі, щоб не піддалась Арсентію Лошаденку. Він з нічого міг зробити прекрасну річ. Якось на шляху до череди на луки я знайшов шматок дошки. Зрадів: буде чим розпалити кабицю у дворі.

Побачив мою знахідку дід Арсентій і заперечив: е, ні, кабицю розпалиш гілкою старої сухої вишні. А сам узяв до рук той шматок дошки і сокиру: цюк, цюк, стук, стук, і вже подає мені маленький стільчик.

– Оце,- каже, як доїтиме матінка корову, сідатиме на цей стільчик.

Той стільчик пережив і діда Арсентія, і маму, і ще довго після того служив нам.

Умів дід майструвати й складніші речі. Якось заходжу до нього в майстерню, а він щось мізкує над кресленням. А на верстакові уже лежить важка колода.

– Що це буде, дідусю?

Дід посміхається: гусям ярмо, – каже, посміхаючись у бороду, а потім додає: “Приходь через тиждень – побачиш”.

Виявляється, змайстрував дід Арсентій ткацький верстат. Скільки потім наткала з нього баба Марина полотна: і на сорочки для синів, і на штаненята для онуків.

Дід Арсентій був щедрим душею, але ощадливим. Розповідають: бувало, йдуть з братами Самійлом і Василем до церкви босі, а чоботи несуть в руках. На порозі храму взуваються.

Пізніше, за радянських часів, коли руйнували церкву, кликали Арсентія допомогти, але він відмовився. Не прийшов і комору будувати з колод, що лежали в основі церкви, бо не простив атеїстам наруги над церквою. І ще розповідав мені дід Арсентій таке. В кінці двадцятих, на початку тридцятих років, коли селян заганяли в колгоспи, він спочатку відмовився вступати в колективне господарство. Порядкував на своїй землі.

– Так ось, – каже, – ми вже встигнемо напрацюватись здосвіта на своїй землі, а колгоспники ще тільки їдуть у поле. Приїдуть, розпрягають волів, сідають снідати. Більше відпочивали, ніж працювали. Але все-таки змусили вступити до колгоспу і він до сивих скринь столярував у бригаді.

Було в діда Арсентія чотири сини, як соколи. Три з них воювали у Вітчизняну: Єгор, Іван, Костянтин. Вернули додому живими, а найменший, Олександр, загинув. Розряджали з сусідським хлопцем снаряд у полі. Розкидало хлопців по всьому степу. Дід Арсентій дуже посивів після трагедії, але ходив, як завжди, повагом, рівно. Я завжди милувався його ходою. І зараз, коли, буває, помічає, що йду з нахиленою головою, я згадую діда Арсентія, розправляю плечі й чіткішими стають мої кроки.

Відповісти