Ні колоса, ні полоза не любить

Стрічаю дядька Єгора Бережного, а він питає: чи не хочеш поїхати в гості до літа? Зазвичай, я вже давно чекаю на цю радісну подію. Отож наступного дня з дядьками Єгором Бережним і Степаном Логвиненком їдемо на луки. З цього дня починали перевозити пашу з далеких відстаней.

У нашому селі з діброви, де багаті сінами приозерні краї, дядьки Єгор і Степан дуже люблять співати. Варто їм виїхати за село й звернути на шлях, що веде в луги, як Логвиненко починає: “Поза лужком зелененьким брала вдова льон дрібненький”. І хто б не йшов цієї миті чи їхав, обов’язково зупиняться послухати спів двох дядьків.

Особисто я, слухаючи цей пісенний дует, завмираю від дядьківських голосів. Скільки в нашому селі не було співучих чоловіків, та кращих за Єгора та Степана ми не знали.

Розповідали: якось під час війни в частину, де служив Степан Логвиненко, приїхав Народний артист Іван Козловський. Степан підійшов до Козловського і сказав: давайте удвох заспіваємо.  “Заспіваємо”, – каже Козловський.

І полинули над полем, над узліссям, де стояла військова частина, два прекрасних голоса: професійного співака і самодіяльного. Вони сплелись в таку хвилюючу мелодію, що багато бійців стояли і плакали. А по закінченню концерту знаменитий співак обняв Логвиненка зі сльозами на очах: “Бог прихильний до тебе, подарувавши такий тенор”.

…Отож, ми їдемо на луки, на зустріч з літечком, як сказав Єгор Савич. І ось Калинове озеро. Біля нього складено багато скирт. Під осінніми дощами вони вже почорніли. Але варто дядькам кинути в гарбу кілька навильників сіна, як одразу над луками попливли густі аромати раннього літа. Запахло м’ятою, лепехою і ще багатьма травами, що ростуть на луках. Степан кидає сіно з верху скирти, а Єгор накладає на гарбу.

І ось гарба повна. Я лізу на верх возу, занурююсь у сіно і насолоджуюсь запахами літа. Біля нашого двору гарба зупиняється, дядько Єгор допомагає мені спуститися з воза, а потім услід кидає ще й снопик сіна. Я беру того снопа й несу нашій корівчині.

Наступного дня на луки по сіно поїде вже наша матінка і тітка Векла й інші жінки. Ми будемо з радістю стрічати матір, і від неї пахнутиме свіжим сіном.

А в небі з півночі клубочиться хмара. Густа й чорна, вона виповзала  з-за діброви і в повітрі запахло снігом і холодом. Назавтра ті, хто їхав на дальні луки, запрягали коней чи волів у сани.

Багато літ минуло з тих пір, і лише тепер я розумію, скільки поетики, глибокої моралі закладено народним досвідом у будь-яку справу, яку виконує селянин. В сільській роботі я постигав істину: у ріднім краї прекрасні і літо, й зима, й весна, й осінь. І хай жовтень ані колеса, ані полоза не любить, але він прекрасний тим, що може подарувати запах літа – найпрекраснішої пори року і людського життя…

Відповісти