За селом, де дзвонять коси

Я не знаю такої стежини у нашому селі, що не виводить на луки. Ось і одна з них вибігає зха хутір і пірнає  в густу лугову травицю. Нею косарі, як гуси, один за одним виходять до лугу, в літній ранок. Займають загінку і прямують до озерець, береги яких поросли очеретом, рогозом, лепехою. Назустріч косарям з діброви напливає туман, босі ноги холодить роса. Але жарке сонце піднімається вгору, швидко висушує росу, проганяє тумани з луків, і вони ховаються в очеретах аж до самого вечора.

За покосом лягає покіс, на всі луки чути шерхіт трави. З-під кіс виплигують коники-цвіркуни, жабенята. І ось уже на скошену траву спускається лелека, ходить між покосами, збирає поживу. Зірким оком помітив вужа, вхопив довгим дзьобом і поніс до гнізда.

Через кілька днів на луки вирушають з граблями жінки, молодиці, дівчата, і тоді все довкілля хвилюється білими хустками. Чую, вже якась гукає, ану, голубе, принеси водиці холодненької. І я біжу до жінок з цеберкою. Молодиці сходяться, п’ють джерельну прохолоду. Розпашілі від роботи, гарячого сонця й вітру, дівчата здавались мені, малому, красивими, як зорі на світанку.

А сонце все вище й вище, уже не чути прохолоди від озер, усе заполонила літня спека. А ось і обід зварила тітка Векла Гоголь, підняла віху. Косарі складають коси на копичку  сіна, йдуть освіжитись на озеро. Мине декілька днів, і на луках виростуть скирти пахучого сіна. А косарі підуть далі, на інші роботи – обкошувати пшеницю для лобогрійок. І так ціле літо не замовкатимуть коси, не стихатиме луг і поле, житимуть важкою роботою, піснями увечері, веселим дівочим сміхом…

Відповісти