Вдовине поле за селом

Такої весни, як у сорок четвертому році, я не пам’ятаю. Сонце – у півнеба, а повітря п’янке, мов брага. Від села до поля тягнеться валка запряжених у плуги корів, а поряд з ними жінки, молодиці, а ми, діти – попереду всіх. На кожній жінці – празникові спідниця, кофта й біла косинка.

Нинішня весна – перша після визволення нашого краю весна, а тому йдемо орати поле, як на свято. У святочному покої  гріється на сонці земля. Вона давно чекає орачів, сподівається, що прийдуть чоловіки, візьмуть чепіги у свої сильні руки. Але немає чоловіків, проклята війна викосила половину чоловічого гурту, а решта їх ще на фронті. Тому борозни поведуть жінки й підлітки.

Приїхали, займаємо загінки. Я – погоничем, а мати піде за плугом.

– Боже, благослови, – гукає до орачів Наталя Субач, – рушаймо!

Борозна у тітоньки Наталі рівна, красива, плуг весело ріже смужку перегортає масну чорну землю. За Наталею – ми з матір’ю, за нами – Векла Гоголь, Ганна П’яних, Орися Лошаденко, Варвара Руденко, Ганна Бандура, Марія Ярошенко… Оглядаюсь і бачу: все поле помережене білими хустинами, ніби якісь білі птиці спустились на землю. А в блакитній височині пливуть теж білі, мов лебеді, хмарини. І раптом з-за хмар з’являються справжні лебеді. Зграя кружляє над полем, здивовані птахи думають, що то їх побратими, які прилетіли раніше і розсілись по всьому полю.

Незвиклі до ярма і важкої роботи корови швидко втомлюються, їх треба раз у раз поганяти, але це мало допомагає. Захекані тварини падають на передні ноги, і вже їх не підніме ні хворостина, ані окрики погоничів.

– Випрягаймо! – каже Ярошенчиха, – нехай худоба відпочине, та й доїти вже пора.

Обідаємо. І ось якась з жінок помічає, як на дорозі до поля замаячила постать листоноші. Всі завмерли, навіть про їжу забули. За роки війни наші мами добре вивчили характер листоноші. Якщо йде швидко, легко, не опускаючи голови додолу, значить у її брезентовій геть потертій торбині лежать добрі вісті, а коли похоронки, листоноша відводить погляд убік. Тому зараз кожна жінка намагається заглянути в очі поштарки.

Цього разу вона усміхнена, весело вітається до нашого гурту… І всі полегшено зітхають. Листоноша дістає з торбинки декілька трикутників, подає адресаткам. Тремтячими руками жінки розкривають листи. І за якусь мить над полем розлягається дзвінкий від несподіваної радості голос: “Господи, живий…”

Всього було на цьому полі: і щасливі жіночі сльози при зустрічі з фронтовиками, й гіркі сльози над похоронками. І таких, гірких сліз, було більше. Отоді й назвали це поле вдовиним. І хоча давно вже працюють тут онуки і правнуки фронтовиків, удів, а воно й досі зветься вдовиним полем.

Кожного літа я приходжу до цього поля, воно мені дороге як пам’ять дитинства, як згадка про маму і її подруг, які орали тут, сіяли й жнивували не один рік. Щоліта на полі золотом видзвонює колосся пшениці, пахнуть буйноцвіттям медоноси, красуються жовтогарячими коронами соняшники. І пливуть над ним у безкрайній високості легкі хмарини, як білі вдовині хустки…

Відповісти