Ота стежина в ріднім краї

Від порогу нашої хати біжить неширока стежина. Над нею шумлять старі білі акації, дика груша розкинула віти, а обабіч спориш, калачики, звідкільсь прийшли сюди ще й польова ромашка, декілька кущів мальви.

А стежка пливе за ворота, в’юниться попід дворами, вибігає на вигін, а звідти прямує на луки, до сіножатей та діброви.

Біля одних дворів стежка добре втоптана, широка і не така зелена, як біля наших воріт. Якось тітка Марія Рибалка, що мала донечку-красуню, наспівала мені:

“Ой, видно, у кого дочки,
втоптана стежечка через садочки…”

Багато літ по тому я зустріну її доньку вже сивою, але, як і в молоді літа, вродливою. Мабуть, щасливий той, хто юної пори протоптав стежину до серця дівчини.

За традицією, в нашому селі, чекаючи гостей, підмітають стежину і збризкують водою. Так ми стрічали і маму, яка поверталась увечері з поля чи сінокосу. Ця стежина була ретельно підметена, коли я приїздив у гості учнем залізничного училища, потім робітником заводу, студентом університету.

Багатьма світами водило мене життя. Я знаю мальовничі стежини Боснії та Герцеговини, з туристською групою пробивався крутими стежками Родоських гір аж під зірками балканськими, ходив стежками Приуралля в Казахстані. Але завжди мріяв про зустрічі зі стежиною в ріднім краї, отією, з пісні, що “одним одна біля воріт”.

І зараз, коли, буває, занесе мене доля в моє світанкове село, я приходжу до рідного двору і прошу людей, що живуть у нашій батьківській хаті : ”Дозвольте мені пройтись рідною стежиною”.

Перемита дощами і снігами, стежина біліє у спориші і калачиках, вона така ж привітна і чиста, як і тоді, у юні літа мої.

Відповісти