Олександр Токар

За далекими гонами, у тихій долині, порослій густими вишняками, ходить рідна мелодія пісні, яку завжди співала тітонька Марія Ярошенчиха. Вона співала її на жнивах , як снопи в’язала, і на луках, як скиртувала сіно, і на городі, як сіяла коноплі і льон, “Ой, чий то кінь стоїть, що біла гривонька”.

Коли Марія співала її, вона забувала про все на світі: і те, що пшениці не дали на трудодні в колгоспі, і знову діти вдовині не наїдатимуться хліба, і що топити взимку прийдеться не вугіллям чи дровами, а очеретом, який ще треба накосити. Співаючи, Марія поринала у живе джерело непідробної краси та поезії пісні, і сама ставала ще гарнішою та привабливішою. І не тільки співачка, а й усе довкола неї гарнішало. Вона була неперевершеною в’язальницею снопів за лобогрійкою.

Снопи в неї завжди виходили тугі, красиві, а від того ніби легші. Їх узнавали всі, хто потім складав урожай у полукіпки і копи, хто наприкінці літа і восени подавав снопи на молотарку. А який хліб пекла тітонька Марія, які пиріжки та вергуни смачні.

Багато людей у нашому селі просили Марію спекти хліба на весілля. Як настали кращі часи, її донька, а наша однокласниця Галинка завжди приходила до школи з білим хлібом, і ми ладні були чим завгодно прислужити Галі, щоб вона поділилась білим окрайчиком. У хаті Ярошенків завжди пахло свіжоспеченим хлібом, а також і любистком, і канупером, які росли у палісаднику.

І я не перебільшуючи скажу: кращі дні мої і моїх ровесників пройшли в цьому чудовому краї, серед добрих, лагідних, співучих людей, таких, як тітонька Марія. Тепер у цих місцях знаходиш своє дитинство і юність, зберігаєш від буденної прози своє серце.