Відійшла журавлина пора

Поки ще немає снігу, йду в діброву, до річки. Вона в моїй Орелі вже темна. Стану під крислатим кленом, що палає жовтим полум’ям, заплющу очі й чую, як зітхає вода. Глухо так зітхає, ніби людина, у якої попереду важка дорога. Одійшла журавлина пора.

Уже немає на плесах ані качок, ані іншого птаства. Полетіли пернаті у вирій, на теплі води полудневих річок та озер. А в наших вихолоджених дібровах кружляє листопад, гуде вітер поміж голими деревами. Уже й калина обтрусила зелений покров, та, видно, побачивши себе у темній водиці, почервоніла, засоромилась.

Ось до калини підбігає гурт дівчаток, бабуся йде. Дівчата швидко рвуть прив’ялі на морозі кетяги калини, щебечуть своє, а бабуся зриває грона, щось примовляючи. Підходжу ближче, чую, як шепоче стара: “Вибач, калинонько, не для себе рву ягоду, для хворої сестри і свого діда”. Питаю стареньку: “Навіщо вибачаєтесь?”

А бабуся у відповідь: “А як же інакше? І в трави прошу, і в квітки, і в дерева.Це ж природа, вона жива і має знати, для чого рву все оце”. І ще додає: “Той, хто бере у неї без молитви, без добра в серці, той не матиме користі від зірваного”. “ А що ви лікуєте калиною?” – цікавлюсь. “Багато що, – відказує бабуся, – а головне проти тиску. Засипаю цукром і даю хворому. Від калини і голова світліє. Печу з нею пироги, оце сьогодні напекла, заходьте, пригощу”.

З півночі насувається важка хмара, повзе повільно, ніби думає, а чим його сипнути на людей: дощем чи снігом? Зривається вітер, гуде, шумить падолист, і всі стежини лежать, притрушені потемнілим золотом.

Відповісти