Моя біла акація

Ніколи так не пахне листя білої акації, як у листопаді. Воно ще тримається на гілках. Пізня осінь лише торкнулась до нього холодними вустами і ледь-ледь позолотила його, але в гущавині дерева листя ще по-літньому зелене.

В нашому селі завжди любили акацію. Нею обсаджені вулиці, вона росте у палісадниках, заглядаючи у причілкове вікно. Отож, коли сади струшують останні листочки, а клени вже й намерзлись, голі від ранніх морозів, наша вулиця ховається в зелені, бо акація ще стоїть густа, радуючи око людини зеленими кольорами.

Акація завжди хвилює мене, нагадуючи юні літа, рідну хату й двір. І коли є можливість вирватись з міської тісняви і гамору, я хоч на якусь годину поїду в село.

Іду з поїзда й бачу за синім туманом найкращу сторінку свого життя – своє село, той закуток землі, де розкошує біла акація. Це нестаріюче дерево завжди було прихистком пташині, й хаті, і нам, дітям. У нас на найвищій акації жили сорокопуд, горобці, щоголи.

Старий сорокопуд завжди був охоронцем малої пташини. Ні ворона, ані сорока не мостили гнізда у дворі. А яка далеч відкривалась нам, хлоп’якам, з верховіття акацій! Там, за широкими луками, за темною дібровою, летіли поїзди з чорними гривами, чаїли в собі якусь таємницю.

Осінній прохолодний ранок заглядає до мене у вікно. Відчиняю кватирку, й у кімнату запливає терпкий запах акацієвого листя, чорнобривців і свіжого, прямо з печі, теплого хліба.

Відповісти