Запечалилась осінь, заплакала

Полишаючи ліс та діброву, жовтень не жалів фарби. Клени, каштани, берези одягнув у яскраво-жовті наряди. Підсвічена сонцем діброва стоїть… мені важко дібрати таке слово, аби передати ним всю красу осінньої днини.

Стою на узліссі й милуюсь джерелом непідробної краси, поезії, вдихаючи свіже цілюще повітря. Під високим блакитним небом, яке тільки трохи вицвіло влітку, все мені здається таким світлим, чистим, привітним, ніби немає на світі аніяких проблем, клопотів, і я стою один під цим небом, в океані краси та добра, і серце охоплює просте, свіже почуття, яке рідко приходить до людини, котра вже стала на порозі осені.

Однак листопад не оцінив ані краси, ані старання свого старшого брата. У жовту фарбу капнув щось таке, що листя почало мерхнути, жухнути, а від цього й небо стало тьмяніти. Тільки волоський горіх тримався, не піддавався, зеленів молодо й гордо.

Та ось листопад розсердився, труснув срібною сивиною, і вона впала на землю блакитною памороззю. А на ранок виходжу за поріг, а там листя горіхове лежить по коліно. Опало все, сумно шурхотить під ногами. Прокинулось сонце, побачило, що наробив листопад, та й саме похмуріло, насупилось і закуталось у хмари. Долинами покотились тумани, які тепер клубочаться до середини дня, потім відходять у переліски та яруги, а надвечір знову повертаються в садки, на городи і в поле.

Якось уночі на дахові щось зашаруділо – то вже пішов дощ. Запечалилась осінь, заплакала. Вийшов я до діброви, а вона вже згасала в жовтавому вогні, а верховіття дерев догоряло червонясто. Раптом схопився легенький вітерець, побіг-побіг верховіттям, а потім під хмари, розігнав білу млу туману, і ось на синьому блюдечку засяяло сонце, все навкруги стріпнулось, скинуло осінній морок, і перед нашими очима відкрилась яскрава сторінка вічно нового альбому природи…

Відповісти