А вже зима біліє на крилі

На широке плесо озеречка, що блищить на луках, біля діброви, упав качиний гурт. Не знаю, чому він так припізнився, бо давно вже полетіли звідси пташині зграї. А ця затрималась у дорозі й спочиває тепер у зеленому ще очереті.

Птахи посиділи, погомоніли про щось своє та й швидко знялись у небо. Не хочеться качечкам кидати рідні простори, та що вдієш, коли вже зима біліє на крилечках. Зранку небо чисте-чисте, а потім хтось закидав його легкими лебединими хмарками.

Та ось на обрії з’вилась чорна волохата хмара і погнала перед собою білу отару. Хмаринки запливали за обрій і зникали там, немов далекі невідкриті острови. Хмара наповзає на сонце, заступає його, і з її розкуйовджених вітрами кіс сиплеться сніг. Але сонце розірвало хмару, блиснуло на все довкілля, сніг швиденько тане, і вже замість нього на пожухлій траві блищить роса.

День ясніє, випогоджується. В діброві озвалась сорока, нині тут вона господарює. Клени й дубочки, берестки і ясени, які ще вчора стояли в золоті, хитають голими гілками, крізь які блакитніє небо, і все довкілля від цього стає ніби ширшим і легшим…
Спливають у пам’яті поетичні рядки:

“Почорніли поля, так уже повелося – спочиває земля від коліс і колосся,
Тихо журиться ліс, вчора ще кучерявий, позолота беріз опадає на трави.
На поляні стежки засипає останні, одинокі стіжки задрімали в чеканні”.

Та вже недовго дрімати стіжкам. В останній день жовтня, на осіннього Луки, селяни почнуть возити сіно з далеких луків.

При цьому поспішають, адже осінь каже: “Бери, бо як прийде зима, хоч і схочеш узяти, але не візьмеш”.

Відповісти