Ой, ти, осене…

Поспішаю в діброву, що на луках біля річки Оріль. Заходжу в гущавину. Враження таке, ніби зграя жар-птиць, збираючись у вирій, загубила тут своє пір’я. Темна колись дібровонька вся у золоті, вся пронизана сонячним світлом. Зашумить у верховітті легенький вітерець, і з дерев густо сиплеться сухе, жорстке листя. Вітер побіг далі, і знову тиша і спокій у природі. Всі птахи вже полетіли у вирій, але чую: попискує синичка. Вона поки що господарює тут, але незабаром їй доведеться летіти ближче до людських осель.

Всю зиму ця пташка заглядатиме у вікно і проситиме проса, соняшникового насіння, а якщо господарі щедріщі, то, можливо, й шматочок сала прив’яжуть до яблуневої гілки. Ну а горобці вже прилетіли у двори, вже й ночують під стріхами, біля теплих труб центрального опалення…

Підходжу до куща калини. Вона ще в зеленій сукні, та скоро жовтень пофарбує її у свій традиційний колір. Грона калини світяться густим червоним соком. З неба ллються сонячні потоки, небо блідо-синє, високе і вже холодне.

Виходжу на протилежний бік діброви, де вруниться озимина. Видно, сіяли її вчасно, бо стоїть густа, розкущилась. Жовтень ладен і її розмалювати, але в нього вже немає фарби, всю витратив на ліси, діброви, сади. Щоправда, не дійшли руки в нього до тополь. Вони стоять зелені, хиляться одна до одної, мов захмелені, і шепочуть щось про літо, про своє вічне й високе.

Несподівано з дібровИ вискочив заєць і гайнув через озимину до озерця на луках. Чи лисиця злакала його, як спав у ворохові листя, чи, може, якийсь інший звір. А жлвтень сипле й сипле, горне й горне сухе багряне листя. На луки, на озимину, на весь білий світ…

Відповісти