Коса любить хитрого

Для мене Петрівка цікава тим, що на цей час припадає сінокіс. І в нас на Придніпров’ї, і в інших регіонах України люди виходили на косовицю трав урочисто й радісно. Увечері, напередодні сінокосу, дід Павло Скороход йшов нашою вулицею, тримав на плечі косу, а мантачкою стукав по кіссю. Цим самим дідусь загадував на роботу.

Луки наші за селом, біля діброви, де синіють неглибокі озерця, що немов дівчата, заглядають в очі. Виходили рано-рано, щоб застати росицю, бо з нею легше йти ручку, легше класти покоси. Попереду всіх – дядько Степан Логвиненко, невисокий, худорлявий, як коник-стрибунець. Він, пританцьовуючи, виспівує: ”Вийшли в поле косарі, косять ранком до зорі”.

Існувало таке правило: перед косовицею треба перекусити: салом, молоком, а обов’язково вареними крашанками, щоб сіно було солодке. До косарської бригади запрошували когось із старих людей, хто міг добре клепати й мантачити коси. Скільки пам’ятаю, таким був дід Скороход, який казав: ”Коса любить хитрого, а ціп дурного”.

Хитрого, тобто, в розумінні дідуся, вмілого.

Петрівка триває всього два тижні. За цей час треба було впорати всі трави на луках і заскиртувати сіно. Тож через кілька днів після початку сінокосу на луки виходили жінки, вони ворушили сіно, клали його в копички, скиртували. Медвяний запах петрівчанських копиць нагадував косареві, що вже незабаром і хлібні жнива. Треба було швидше косити, сушити й скиртувати сіно, щоб на Петропавлівський празник – а це буде дванадцятого липня – накосити бодай невеликий сніп ячменю.

Хоч і важко було на сінокосі, але люди не забували співати, особливо жінки та молодиці, у яких все-таки легша робота. “Ой чиї ж то гребці дівки та молодиці, граблі золотії, самі молодії”, – виводить Наталя Субач. А навкруги розкошує літо, віщує добрий ужинок і сіна, і хліба, і меду.

Відповісти