До замальовок світлих горнеться душа…

“Свята та правда”, – стверджуємо ми: сільська вчителька зі своїми учнями, колегами, односельцями. Бо подарувала нам прихильна доля можливість спілкуватися (на жаль, тільки по радіо) з Олександром Токарем – кореспондентом Українського радіо, слухати його замальовки – сонячні міні-оповідання, схожі на прекрасну пісню.

Вони ж про найдорожче: отчий край, рідну домівку, маму, добрих людей. Торкнулися таких струн серця, про які ми й не здогадувались…

Почалося все з “важкого” класу. Якісь байдужі до всього прийшли дітки. Ще одна біда превелика: не хотіли вивчати українську мову. Мовляв, важка вона…

І затужило серце вчительки: не спати тобі спокійно не одну ніченьку…Такий клас… А в світі панувала весна. Рання, стрімка, з підсніжниками улюбленими квітами бідолашної вчительки), шпаківнями, високим небом, безмежним степом (аж до моря Азовського!). з казкою, якій годилося мати щасливий кінець…

Тієї весни пам’ятної почалася наша казка-бувальщина про справжнього українця з козацького краю, закоханого в рідне Слово. Тільки він допоможе нам вишукати стежину до Слова українського за допомогою невеличких чарівних оповідань. Звучатимуть вони по радіо. А зрозуміє їх тільки небайдужа людина…

Перші кроки: уважно слухати радіо. Всім! Допоможуть нам мами, бабусі, родичі, односельці, сусіди. Записати, запам’ятати все, що розповідатиме радіожурналіст з Дніпропетровська О.Токар, бо звертатиметься він тільки до нас… Не прослухаймо ж, дітки!

І що? Автор замальовоу ніби відчув на відстані, що в далекій Діанівці, загубленій в степах Приазов’я народжується казка. І має вона порятувати від байдужості цілий клас. І від розпачу розгублену вчительку… Він “приходив” майже щодня! А ми, окрилені і збентежені такою увагою і повагою, слухали, звикали до голосу, вгадували такі знайомі для нас мотиви. Будили думку замальовки, вчили сприймати і відчувати серцем…Чи весна в тому винна, чи казка, чи бентежне почуття, що народжувалось в наших душах, але ми помітно швидше пішли назустріч Слову. Бо як же гарно можна сказати рідним словом про звичайні речі…

Слухаємо разом Токареву “Мамину грушу”… Малює уява сільський двір, дику грушу. Повоєнні роки – голодні і холодні. Трійко хлоп’ят, які разом з мамою потерпали від холоду. Але не дали зрубати на дрова грушу – світлий спогад про батька, що не повернувся з війни…

Відгукнулись діти на прослухане схвильованими розповідями про свою родину. І було це початком нашої рукописної газети. Перші дитячі “шедеври”, кострубаті, не схожі на пісенну Токареву мову,але свої і від серця…

На виховній годині читаємо замальовку “У зеленій чаші глинища”. Дивуємось: треба ж таке! Аж з Дніпорпетровська побачив Олександр Семенович наше село, глинище, де ще й сьогодні беремо руду глину, й де ціле літо пахнуть чебреці і васильки.

А після уроків забігаємо до бабусі Василини. Старесенька-старесенька, але з прожитих років пам’ятає багато. А вже пісень знає- не переспівати! Радіє нам. Спочатку про здоров’я, пенсію, новини, а далі і про хату глиняну. Сміється: “Ото про що згадали!” І вже “бачимо”, як цеглу з глини виготовляли, стіни зводили, перші хати будували. Скільки ж тепла, затишку і обов’язково щастя було в тій оселі! Говорить, ніби гортає книгу віків. Вже й прощатися час, а все слухали б…

Спасибі ж тобі, замальовочко, що покликала нас відвідати стареньку мудру жінку, послухати про наших пращурів, торкнутись серцем святого. І соромно було: цікавимось, як будували піраміди єгипетські, а про своє…

І було завтра, і роздуми дітей, і малюнки красунечки – хати над степовою балкою, яка з-під стріхи – долоні вдивлялась: які ви, нащадки? Струмувало колись невсипуще джерело з калиновою водою…Де воно? Засмічене, замулене, ледь животіє сьогодні. Врятуймо його! Погляньмо навкруг! Це ж наше, рідне! Які ж ми байдужі!

Разом з нами відкривали світ чарівних оповідань журналіста і дорослі. Підтримували: а раптом щось путяще з того буде?!

…Прилітаю до школи раненько (не взяла зошити додому). Що бачу?! Мої дорогенькі малі господині, схожі на маківки в городі, миють підлогу в класі, метуть. Приєднуюсь до того гурту натхненного, цікавлюсь, що за подія трапилась вранці в рідній Діанівці. Виявляється, “був” Токар з замальовкою про чистий четвер. Ото ж бабусі, мами вирішили, що не тільки домівки, а й класну кімнату треба причепурити раненько. Коли надійшла чоловіча половина нашого нашого класу, кімната і наш гурт аж променились. Хтозна, чи то від прибираннячка, чи настрою напередодні Великодня, чи від того, чого словлм не змалювати.

Не обділив нас своєю увагою автор замальовок і травневим ранком, коли тихенько постукав у віконечка: «Прокидайтесь, діти. Погляньте, як цвіте біла акація»…

Уже «на ногах» наша щира слухацька аудиторія. Рано стає село до роботи. Встигаємо і корівок до череди випроводити, і господарство попорати. Щоб о 5.30 бути на «відстані голосу» від радіо. Цвіла і наша біла акація – рідненька сестра магдалинівській. Не зовсім розуміємо ще, чому людська душа і через сорок років прагне притулитися до дверей батьківської хати, сп’яніти від пахощів акації, ступити (бодай на мить) на стежки дитинства. Розумом ще ні, а серцем? Чому калатає воно, коли повертаємось додому з табору праці і відпочинку, бачимо свою вулицю, гукаємо в кожен двір: “Здрастуйте!”

Такими оновленими побачило нас літечко. Зустрічалися з ним і в полі, і в городі, і на току, і на фермі, у степу, біля ставка. Канікули, воля – воленька… Душам високо і щемно, а світ сільський пречудовий – суцільна казка!

І було нам казково ще й тому, що літував з нами і Олександр Семенович. А хіба ні?! Щоб велося нам високо, розповідав, які ж ми, українці. Про це в замальовці про свято Петра і Павла в селі Велика Козирщина, що на Магдалинівщині. Слухаємо! Як же вміли тоді жінки – селянки створити свято і в селі, і в душі, і в хаті. Дорогі серцю автора тітоньки Ганни, Векли, Марії, Наталі… Вся колгоспна робота на них від світання до смеркання! А не забували, встигали до свята і хату побілити, і причепурити, і зварити, і напекти, і діток доглянути. Така вже чепурненька та вдовина хата, що зачудований тією красою бригадир Юхим Бандура скаже: “Ще один трудодень запишу тобі, Векло, за те, що так гарно побілила хату…” Розуміли сказане так: тримають людину на світі святі слова: рідна земля, праця, батьки. Споконвіку прагнуть українці багато знати і розуміти, і вміти. А це утверджує віру, що вічно будемо на цій землі, бо ж ми українці.

А літечко котилося стиглим кавуном до осені. І самі спостерігали, і Олександр Семенович по радіо нагадував: “Вже збираються ластівки в далеку дорогу. Заберуть тепло, дні погожі…” Ось-ось покличе і нас шкільний дзвоник, щоб здивуватись, як ми підросли, засмагли, які ми гарні, мабуть, і розуму трішки надбали. Пора й за книжки.

І ось одного недільного дня у вересні забрав нас О.Токар з собою до свого найкращого в світі світанкового села, де вже зібрались на зустріч сивочолі, але гарні, як в юності, однокласники. Були спогади, сльози радості, пісні. Ми слухали й бачили автора п’ятнадцятирічним хлопцем, що вирушав на “свій хліб”, аби помогти мамі, братикам. Стали козиряни лікарями, журналістами, капітанами далекого плавання, хліборобами, стали справжніми людьми. Виглядає село з чотирьох доріг своїх дорослих діток, встеляє їм доріженьки м’як’ими споришами, молиться за них…

Найсвятіші почуття викликала ця зустріч. Бо що посієш в урожайній дитячій душі, збиратиметься впродовж усього життя… Вчилися: велике починається з малого: річка – з джерела; пісня – з слова щирого, Батьківщина – де мама, місячна підкова над батьківською хатою. Найвища чеснота, найголовніша засада життя – праця. А ще: свій шлях на Землі людина повинна долати не одна. Цінуймо ж дружбу, оберігаймо один одного. Шануймося!

А осінь тим часом у зиму переходила. І огортав нас своєю таємничістю Свят-вечір… Готувалося разом дванадцять свят – вечірніх страв (як Токар розповідав). З трепетом в голосі вимовлялося: “Добрий вечір! Мама і тато прислали Вам хліб-сіль і вечерю…” Високо колядувалось і щедрувалось, посівалось, а не просто канючилось: “Дайте, дядьку, п’ятака…”

Чи забудуться наші зимові посиденьки, де разом плели панчішки і рукавички, вчилися готувати борщі й вареники, вивчали звичаї свого народу?! Ні! Ніколи.

Чи ми це, Господи?!

Летить час, коли маєш крила. Незчулися, як зимонька зібрала свої вітри колючі і хурделиці, припорошила останнім снігом поле, зітхнула, сіла в сани. І помчали коні стареньку в краї далекі…

Ось-ось пролетять над селом дикі гуси… Але ще холодно. Сірим павутинням висить у вікні похмурий ранок. Такий буденний… Та вихопив нас із звичного кола О.Токар словами своєї чергової замальовки: “Вже декілька днів за вікном мого робочого кабінету чути дзвінкі голоси синичок,” – радісно почав автор до всіх, хто вже прокинувся (і до нас!)

З великого промислового міста, де асфальт, бетон і гуркіт, журналіст ніби питав: “Як ви там, дорогенькі? Відгукніться на голос березневої пташини… Перебули ми з вами до весни, перезимували.

Як ведеться вчительці?” То хіба ж після таких слів відчуєш себе кепсько?! Добре ведеться… І ніби вже й не дійниця в руках, і вчителька не сіренька пташка заклопотана. А гарна! А що вже талановита, то й не знайти такої в цілому світі весняному. І день вже не йшов, повільно човгаючи ногами, а котився срібним колесом, видзвонював краплинами.

І уроки – як ніколи, відповіді учнів – як на екзамені. Нічого не дратувало, не гнуло до землі.

Гайнули у степ, за село. Послухати, чи бринить вже на струнах березневого вітру мелодія нової весни. Бачили красеня Березня, підперезаного білим поясом. Приймав ключі від Лютого, оглядав Землю. А Весна? Ще в дорозі. Несуть на крилатах дикі гуси… Ну, що б здавалося, слова… А зробили наш ранок і день фіалковим, викликали стільки почуттів…

Тому й горнемось до тебе, замальовочко весняна. Знала, коли підкинути сухих дровець у наше вогнище, щоб горіло, не тліло…

Думалося: чи може сірий ранок зіпсувати день? Мабуть, ні. Буде він таким, яким схочете побачити його його самі, як почнете, як відгукнеться душа. Тож починаймо кожен день з усмішки, з очікування прекрасних миттєвостей…

Навесні минав рік нашій казці. Багато це чи ні, але за цей час наше товариство непогано вчилося. Змінилось відношення до української мови. А ще створювало шкільний музей, мало свою рукописну газету, писало і трішки друкувалося, а головне свято вірило: Стежину до щастя знайде той, хто шукає з великою вірою і любов’ю, хто вміє дивуватись іншій людині…

На матеріалі замальовок ми готували хвилюючі виховні години, писали творчі перекази, диктанти. На шкільних лінійках звучали народознавчі сторінки. А ще діти любили малювати те, про що розповідав кореспондент радіо. Була анкета. З єдиним запитанням: “Які вам, діти, замальовки Токаря?” Які ж вони очима дітей?

-Усміхнені, сонячні, прекрасні. Вони тільки для нас…
-Зрозумілі. Щирі…
-Про село і працю.
-Мамину пісні.
-Синівську долю.
-Про щастя.
-Вони вчать.
-Застерігають.
-Вони про людей красивих, вірних.
-Теплі і радісні, як Великдень.
-Хай буде автору щаслива доля…

На випускному вечорі мої вже дорослі учні, відповідаючи на це ж питання, скажуть: “Замльовки нас вчили і рятували, вони нас лю-би-ли, були надійним прихистком від непростої життєвої прози…”

Так починалося… А далі що? Ми не розставалися з Вами, Олександре Семеновичу, всі шкільні роки і тепер, коли вже закінчили школу. Радіємо кожній зустрічі по радіо, кожній новій замальовці. Як і тоді не зникає віра, що пишеться і говориться Вами тільки для нас. Тому ми записали майже все, що було сказано вами по радіо за ці роки, а також спогади Ваших земляків – козирян, однокласників. Так хочемо: хай не загубиться у вирі життя жодне слово. А ще віримо: замальовки треба видати окремою книжечкою на згадку про багаторічну творчу роботу на радіо, численні незабутні зустрічі і спілкування з радіослухачами, які додавали сили, наснаги, високості душі…

Дружний, добрий працьовитий, порядний пішов у доросле життя той клас. То і Ваш клас, шановний кореспонденте. Бо мудрим словом, власним прикладом вчили долати негоду, створювати свята. Ми не просто жили, ми святкували життя. А замальовки Ваші – то невичерпне джерело добра, милосердя, розуму, неймовірної працелюбності, шляхетності, превеликої любові до всього живого і сущого.

Було б великою неправдою сказати, що вчилося нам і жилося ці роки весело, легко, безтурботно. Ні! І ще раз ні! Бо в житті, як відомо, як на довгій ниві: то щедрими врожаями, то великими прикрощами випробовує воно нас. Та навчені ми пручаємось, вчимось гідно йти Стежиною життя, шануючи людей, не шкодуючи тепла своїх сердечок…

Хай ще багато – пребагато років голос ведучого Українського радіо повідомляє: “Послухайте замальовку нашого кореспондента Олександра Токаря…”

P.S. Як не сказати, що любимо автора і його замальовки не тільки ми. Чули ж бо по радіо (в огляді листів) скільки радіослухачів зверталися на корпункт, особливо до Токаря, щоб подякувати за замальовку, репортаж, за пам’ять. Його слова лягали на серце, не залишали людей байдужими, хвилювали, будили думку, кликали…

Відповісти