Інтерв’ю з Олександром Семеновичем

Коли, де, в якій сім’ї ви народились і про які події дитинства – з найбільш ранніх – зберегла ваша пам’ять?

Я народився дуже давно у мальовничому колись селі Велика Козирщина, що в Магдалинівському районі Дніпропетровщини. Колись воно було центром Орільської козацької паланки. Мудрі козаки ставили свої села по берегах річок. Отож і наше село виникло на березі красивої ріки Оріль.

Прізвище Токар дуже поширене в наших краях. Вважаю, що походить воно не від професії людини, що обточувала метал або дерево, а ще задовго до того, як були винайдені верстати для цього. Одна з версій полягає в тому, що прізвище походить від слова “тік”, тобто місця, де молотять хліб, російською мовою це – “гумно”. Звідси й прізвище – Гуменний.

Мої ж предки, мабуть, будували токи, чи працювали на токах, через що й були названі токарями. Ще в ХІІ столітті на теренах Галицького князівства існувало невелике містечко, яке звалось Токарі. Батьки й діди мої були орачами, працювали біля землі. Отож і я народився в селянській родині, де старші люди завжди вставали раніше сонця, працювали біля землі. Мама й тато були селянами, працювали в колгоспі. В 1941 році батько пішов на фронт з надією, що невздовзі ворога розіб’ють і він швиденько вернеться додому. А виявилось, пішов назавжди. З нашого села не повернулась додому ціла рота бійців. Згоріли у війні. Наші мами ждали своїх з фронту до останнього подиху.

Ви спитали про події раннього дитинства, які запам’ятались найбільше. Ви знаєте, саме в цю пору людина відкриває для себе і пізнає світ. А тому кожна подія дитинства запам’ятовується назавжди. Мені десь років з чотири. Батько садовить мене на коня і я не знаю –  від радості чи з переляку – хапаю вороного за гриву, боячись упасти. Батько водить коня по двору, а я з висоти кінської гриви роздивляюсь на хату, садок, погрібник. Підрісши, я добре навчився гасати на конях, часто водив їх у нічне, тобто пасти вночі на луках. Там, біля вогнища, слухав цікаві розповіді конюхів. На корчуватому вогні допрівала каша, вона пахла смаженим салом, цибулею. А вже як насиплять миску кулешу, то нас і за вуха не відірвеш.

Справжньою подією в нашому селі в довоєнний час був приїзд фотографа. Невисокий чоловік ходив від двору до двору і майже в кожнім були бажаючі сфотографуватись. Цікава деталь: багато хлопчиків мого віку сфотографовані в однакових піджачках. Як виявилось, піджачок був один, його позичали в кого-небудь і передавали далі. То був, мабуть, сороковий рік, бо ми в дитячому садку співали: “Ішли три герої із фінського бою”…

Через рік війна прийшла і в наше село. Батьки були на фронті, а ми з мамою ховались від німців у невеличкому погребі. Десь неподалік нашої схованки рвуться снаряди, зі стелі сиплеться земля, а мені цікаво виглянути нагору – що ж там гуде і вибухає. Невздовзі гітлерівці увійшли до села, і вояки у незвичному для нас зеленому одязі бігали з двору у двір, ловили курей, гукали до матерів наших: “Матка, яйки, матка – сало”.

Діти війни, ми винесли з тих воєнних літ найяскравіші спогади. Один з них. Німці відступають, палять село, на наших очах уже згоріла велика скирта снопів на бригадному подвір’ї. Мати з трьома нами, дітьми, стоїть посеред двору, чекаючи своєї участі. У двір з віхтем  палаючої соломи вбігає поліцай, тикає під стріху солому, але віхоть розпадається, і на лице та руки палія падають палаючі соломини. Він лається, плюється й біжить далі, прихопивши в нашому дворі снопик конопель, на ходу припалює його. Та ось неподалік вдарив снаряд, то вже наші стріляли, й німці та поліцаї сіли в машини й помчали до путівця, по якому відступали війська. В одному дворі залишився підбитий ворожий танк, а на луках стояла легкова автомашина, яка майже повністю згоріла. По луках бродили німецькі коні-ваговози. Двох таких коней ми впіймали з сусідськими хлопцями й одвели на бригаду. Пізніше вони були незамінними орачами в полі, в супрязі з коровами сіяли хліб.

Питаючи про те, чи були в мене зустрічі з представниками добрих і злих сил, ви берете в лапки слова “зустрічі” і “сил”. Очевидно маєте на увазі якісь потусторонні сили? Зустрічей не було, але більшість сільських моїх ровесників у дитинстві вірили в існування відьом, домовиків і тих, хто греблі рве. Вже підлітками, йдучи до школи в сусіднє село, обминали один з мостів на шляху, бо вірили, що там живе біс. Нам здавалось, ніби ми чуємо як він виє, регоче, кричить.

Мліючи від страху, швиденько біжимо від того страшного місця. А заспокоювались лише тоді, як зустрічали на дорозі когось із старших людей. Той страх сидить і досі в моїй душі. І навіть тепер я ні за які гроші не пішов би до того мосту, під яким жив колись той, що лякав нас у дитинстві. Нарешті ми покінчили з дитячими роками.

Коли ви почали займатись вивченням народних звичаїв, записувати їх?

Шановний Віталію Федоровичу. Ті народні звичаї, обрядодії, якими багаті народні свята, я виніс з дитинства, вони увійшли в моє серце дуже давно. Я вже казав, що село наше козацьке, тож у ньому споконвіку жили народні обряди. В радянські часи воно стояло далеко від районного центру, і до нас рідко заїжджали ті, кому система доручила боротись проти того, що зветься народними звичаями і утверджувати нові, радянські. Під час навчання в Дніпропетровському університеті я проходив народознавчу практику в різних селах нашої області. І скажу вам, що це був час глибокого знайомства з новими, досі не знаними, обрядодіями.

Тоді, в кінці 50-х, на початку 60-х років ще жило багато людей, які пам’ятали свою молодість і знали багато народних звичаїв. Від них я записав чимало нового для себе. На жаль, усе те я не зберіг за сорок років по закінченні університету. Але в пам’яті моїй, в душі я бережу багато цікавого, що вдалось почути з розповідей знаючих дідусів та бабусь.

Кілька років тому я розпочав активну пропаганду по радіо народних обрядів. І не сподіввався, що вони викличуть такий великий інтерес у наших радіослухачів. Багатьом з моїх слухачів ці замальовки нагадують їх молодість, кращі роки життя, повертають до рідних місць, де вони народились і виростали. Про це свідчать їх листи, телефонні дзвінки. Скажу: це така благодатна тема для журналіста. А листи, які одержую від слухачів, свідчать, що праця наша журналістська відгукується в душах багатьох людей.

З написаних мною за останні роки матеріалів, які прозвучали в ефірі Національної радіокомпанії України, можна укласти цікаву книгу. Багато людей, і в тому числі й Ви, шановний Віталію Федоровичу, просять надіслати й цю книгу. Вчителі – для роботи з учнями, студентами, інші – просто почитати. На жаль, цієї книжки немає, бо немає коштів для її видання. А просити грошей у спонсорів я не вмію.

Чи зберігаються народні обряди? Якщо ні, то яка моя думка з цього приводу?

Запитання, Віталію Федоровичу, дуже важке. Але спробую відповісти.

Зараз у багатьох школах, у технікумах, зокрема у Дніпропетровському училищі культури, є курс, присвячений народним святам і обрядам. Багато випускників ідуть на роботу в села і там, звичайно, роблять все, аби відродити народні обряді. Хай не всі, хай вибірково, найцікавіші. Я думаю, що вони зроблять дуже багато для відродження забутих обрядів.

Уже зараз і у вашій Великій Михайлівці, і в менших селах, і в містах діти ходять щедрувати, посипати, носять вечерю, святять паску, зустрічають Різдво Христове, влаштовують поминки рідних на могилах предків. Усе це свідчить: чимало хороших обрядів хоча й повільно, але повертаються в життя. І від того, як школа, технікум, вищий навчальний заклад приділятимуть увагу відродженню духовних начал своїх вихованців, залежатиме швидко чи повільно повертатимуться обряди, створені нашими предками багато віків тому. Не всі, звичайно, є такі, що відійшли назавжди з їх носіями, але те, що ближче до нашого серця, душі й духовності, воно житиме й розвиватиметься. З приємністю читаю курсові роботи студентів-філологів, присвячені тим чи іншим народним обрядам. Це добре, що на факультеті дбають про повернення забутих, заборонених колись народних свят та обрядів.

Куди прямує культура нового покоління?

Напрямок руху нашої культури залежить від того, хто його виробляє, цей напямок. Якщо це люди, небайдужі до української культури, якщо їм болять втрати на духовній ниві, то вони виводитимуть її з загону, куди вона потрапила за довгі часи, коли зневажалося все, що зветься українською культурою. А повинно бути так, як чините Ви, шановний пане Первухін.

Створення Вашого музею академічного хору імені Григорія Вірьовки свідчить про те, що в нашій культурі багато людей, котрим небайдужі наша пісня, наше слово, наше духовне відродження. Чим більше буде таких людей, як Ви і всі ваші помічники-однодумці, тим швидше йтиме процес відродження культури.

Автор: Віталій Федорович Первухін
2001-й рік

Відповісти