На тій дорозі…

Колись ранньої весни за нашим селом кінчався світ. Снігова водиця надовго розмивала дорогу, по якій а ні проїхати було, а ні пройти. І ми, школярики, накидали кілька кілометрів гаку, аби потрапити в сусіднє село до школи. Та у квітні сонце все більше пригріває землю, дороги тужавіють, а відтак завершувалось найбільше бездоріжжя.

Отоді бригада шляховиків, до якої входило кілька вже немолодих дядьків, вирушала впорядковувати битий шлях за селом. Була в її господарстві пара волів, на допомогу яким іноді давали гнідого коня-ваговоза, якого німці загубили, відступаючи за Дніпро. Спеціальним плугом бригада нагортала гребінь посередині шляху, потім укатувала його. Нарешті пускали гарби, безтарки, а вже за ними йшли автомашини. До початку жнив на тій дорозі можна було сідати літаком, йти багатотонним автомобілям. Лежала вона тверда та рівна. Не раз на тій дорозі ми до крові розбивали босі ноги, плакали від болю, але в нашій пам’яті залишились і більш печальні, і радісні моменти, пов’язані з нею.

Битим шляхом виряджало наше село більше ста земляків-солдатів на війну, з яких повернулись додому одиниці. По ньому ми, як виростали, йшли в далекі світи, за невідомі горизонти. Немає вже того шляху, по ньому проклали асфальтову дорогу, а старий грейдер зостався лише в пам’яті моїх ровесників і старших односельців. До речі, шляхова бригада тих далеких повоєнних літ впорядковувала й головну дорогу в селі. Вона ретельно доглядала її, завдяки цьому на вулиці не росли бур’яни, а слався тільки густий спориш, та ще росли зелені соковиті калачики. Коли спекотного дня сільський шлях укривався пилом, наші дядьки зі шляхової бригади ставили на воза кілька величезних дерев’яних бочок, наливали в них води з артезіанського колодязя і, стиха погейкуючи на волів, їхали, поливаючи водою курний шлях.

Відповісти