До рідного тихого дому

У хаті Старовойтових завжди пахло яблуками з розкішного саду, що обступив будинок зусібіч, і чебрецем з недалекої зеленої балки, і свіжим, прямо з гарячої печі, хлібом. Я завжди поспішав сюди, як до рідного тихого дому, до свого маленького щастя. Мене тут завжди чекали милі чистосердечні люди. Господар хати – Яким Тимофійович – знаний на заводі імені Петровського металург. Сюди, в гарячий прокатний цех, він прийшов зеленим юнаком, а востаннє вийшов за прохідну вже густо сивим. П’ятдесят довгих літ віддав цей чоловік металу. Щоправда, була в трудовій біографії Якима Тимофійовича перерва, але не з його вини.

Ця перерва почалася 22 червня 1941 року. Цього дня бригада працювала в другу зміну. Коли йшов на роботу, вже знав, що почалася війна. На прохідній висів наказ: ”Військовозобов’язаним здати перепустки, одержати розрахунок і з’явитись у військову частину, до якої приписаний”. А через кілька днів у військовому ешелоні їхав назустріч боям. Ешелон прямував на фронт через його станцію, і він устиг передати рідним час проходження поїзда через Сухачівку. Дружина Якима Єфросинія вийшла з півторарічною донею Тамарою назустріч чоловікові. Коли поїзд зупинився, і Яким зіскочив на перон, доня не впізнала батька: він був у новійвійськовій формі. Дитя заплакало і попросилося на руки. Зупинка була нетривалою і прощання коротким. Поїзд поспішав не захід, у вогонь війни.

Запам’ятались бої на Київському напрямку. Як писав поет: ні проїхать, ні пройти – кілометрами фронти. На водних перепонах бійцям доводилось тримати на плечах понтони, по яких пушкарі тягли гармати. Був і полон, і втеча. Пили воду з брудних дощових калюж, їли сирі приморожені осінніми заморозками буряки. Боїза?, Київ, Будапешт, Софія, Белград – то віхи на його важких дорогах війни. А повернувся додому глибокої осені 1945-го року, як виписали з госпіталю в Болгарії. І знову став до вогню, мирного, в тому ж таки прокатному цеху Петровки.

Народили з Єфросинією сина, збудували нову хату, посадили садок. А доня Тамара виросла, закінчила школу з медаллю, вступила до університету на філфак. Там ми і зустрілися з нею. Мене прийняли в родину Старовойтових, як рідного сина. Я не знав батьківської ласки – мій тато не повернувся з війни. Яким Тимофійович замінив мені батька. Як і кожен фронтовик, що горів у вогні, він не міг дивитись кінокартин про війну, але пізніше, як зажили рани на тілі і трохи в душі, розповідав про неї. Часто при цьому плакав, згадуючи фронтових друзів, бойових побратимів, що не повернулись з вогняних доріг.

Усе життя Яким Тимофійович працював біля металу, але не зачерствів душею. Завжди був з усіма на ви, був дуже ніжним і стриманим, делікатним, інтелігентним…

Давно вже немає Єфросинії Павлівни і Якима Тимофійовича, пішли за останню межу, та коли я приходжу до тієї хати, що завжди пахла яблуками і чебрецем, мені здається, що ось вони вийдуть назустріч, привітаються у відповідь. А батько ласкаво усміхнеться, подасть руку…

Відповісти


Warning: Undefined variable $user_ID in /home/otokar/web/otokar.com.ua/public_html/wp-content/themes/toonewsy/comments.php on line 39