Цвіте терен

Не знаю чому, але цвітові терену ми раділи по-особливому. І звичайно ж чекали того моменту, коли він одягне білу сорочку. Але часто виходило так, що терен зацвітав несподівано. Сьогодні увечері його кущі, бувало, стоять сірі, непривітні, а на ранок виходимо у двір і не віримо: схили неглибокого глинища за городами ніби молоком облиті. Звідти вже чути і зозулине ку-ку, і трелі соловейка. І лише непосидюча сорока чомусь сердито скрекоче, ніби невдоволена своїми сусідами-птахами.

Про терен в Україні кажуть, що він першим чує весну, і першим зацвітає. Для кожного селянина той квіт – ніби термометр: як зацвів терен, можна садити городину, навіть пізню.

Терники ростуть не тільки в глинищах, але й на межах городів, у балках, біля діброви, по берегах річок. І як зацвітуть кущі, мами вручають нам віники зі словами: замітайте, дітки, у дворі, біля хати, бо весна не любить невчупар. Була ще й така традиція: як тільки зазеленіють стежки, треба нарвати жменьку травиці і носити її постійно в кишені, щоб зелень на городах росла, в’юнилась: огірки, картопля, баштани. Цікава деталь: щоразу весною матінка споряджала нас, трьох її синів, на город, щоб ми першими починали роботу – чоловіча рука вважалась щасливою. А ми повинні були просити: “Благословіть, мати, роботу біля землі почати”. Щось є в цьому і романтичне, і радісно-піднесене, коли тебе благословляють до праці. Пізніше я зрозумів зміст цієї традиції. Діти – безгрішні душі, а тому й повинні зробити перший крок і на весняному городі, і в полі.

Відповісти