Олександр Токар

Непомітно спливає вересень. Розсипає золото й багрянець у садках і дібровах. Помітно холодає, температура повітря уже перейшла через 15 градусів у бік зниження, що в метеорології вважається початком осені.

Люблю я вересень. За його ранкові тумани, які тужливою пеленою вкривають луки, за те, що він пахне яблуками, грушами, котить кавуни з баштанів, за його тихі дощі й останні громи, прозорі дні, коли сонце вже не гріє, але світить щедро. І небо вересневе ще гарне, бо в його теплій посивілій глибочині вгадується синява літечка. А мої луки посіріли, висохли, тільки на берегах озерець, біля води, зеленіє травиця, яку не випасла череда.

Зоддалік жовтіє навдивовижу гарна діброва. Простую туди, і чим ближче підходжу, тим більше вона пахне мені терпким осіннім запахом жолудів, ніжно-п’янких улежаних гниличок під старою розлогою грушею. Клени в діброві уже стоять жовті, сумні, їм так не хочеться скидати з себе золотої вдягачки. А вітер шарудить у гущавині, зриває листя з гілок, і воно тихо-тихо, з невагомим дзвоном падає на траву. Я думаю в цю хвилю: як багато літ за плечима, але я не намилувався ні дібровою, ні озеречками, ані стежиною до калинового гаю. Ані отією горою, що за гаєм, під якою тече блакитна річечка моя, степова красуня Оріль. Ми називали гору Семенівською, тому що під її затишним крилом притулилась Семенівка – невеличке, на одну вулицю і кілька завулків село. То вже Харківщина, Зачепилівський район.

Нам, хлоп’ятам, так хотілось піднятись на ту гору, подивитись: а що ж там далі? Дитяча уява малювала ліси, озера з чистими й широкими плесами, в яких купаються і місяць, і зорі, І небо, і дикі гуси і качки. За своє життя я побачив багато світу, а за горою так і не побував. А, може, це й краще: хай залишається таємницею душі моєї той край, куди летять журавлі та інша птаха, несучи на своїх крилах тепле літо.